-
Денний транквілізатор. Виробник: @oledmytruk
+++
як тільки я став на перон станції електрички, переді мною одразу зупинився поїзд. дякую, сказав я і якось спонтанно, взагалі без думок зайшов у вагон. це була типова приміська електричка - смердюча, обхаркана, з брудними коричневими сидіннями, усі в крихтах і краплях солодких напоїв, зі слідами чиїхось дешевих життів. я сів і подумав: байдуже, кудись доїду. у вагоні було небагато людей — чоловік 10, усі сиділи розрізнено і хаотично. час від часу крізь вагон проходив безхатько у брудній джинсовій куртці із застиглою на неголеному обличчі тупою шизофренічною усмішкою. він торкнувся мого плеча. я відсахнувся. неподалік сидів чоловік років 35, клацав кнопочним телефоном і шепотів до себе щось, неначе кажучи мені - я є, моя свідомість шипить, отже я є, я живий, моє існування не поставлено під сумнів, як наприклад, під сумнів поставлено моє щастя, це, зрештою, не так і важливо, значно важливіша моя присутність - я існую у цьому їбаному сука поїзді, тут і зараз, посеред білого вівторка, ранок, 11 година, країна говорить своїм існуванням і я говорю - своїм шепотом. я дивився на цього чоловіка і думав - ну от, власне, не дарма я зайшов у цю електричку, не дарма мене шарпонуло сюди, для чогось мені треба було почути його шепотіння, побачити його втоплені очі, почути цей перестук вагона посеред білого дня. цей поїзд їде з якогось містечка, везе цих поранених людей, а машиніст, схоже, робить це байдуже і зовсім неохоче. залізничні шляхи спеціально прокладають у таких місцях, у таких закутках, до яких наче нікому немає діла, наче вони і є, і їх немає, організація простору тут має свої специфічні правила. але парадокс у тому, що ці правила - їх ніхто не створював, вони утворились самі по собі, просто в один прекрасний день один біля одного з’явились гаражні кооперативи, СТО, елеватори, сторожові будки та залізчничні перевали, землянки, собачі ями і рови, сіра зона, де немає людей, хіба окрім якихось мужиків у чорних куртках із сигаретами. тут, на цих порослих бур’яном офшорах є одна проблема - тут усім на тебе похуй, наче під сумнів ставиться твоє існування. на одній із будівель великими літерами виведно RUBAE, знаю цього художника, він обмалював цими написами усю країну, усі вагони і мости, холодні і дикі території. під’їжджаючи до станції, на купі сміття я побачив гіпсову голову якогось видатного партійця, вона лежала просто ось так - на купі сміття і уважно відстежувала рух приміських поїздів - щоб раптом хтось не подумав запізнитись. поїзд зупинився. люди почали вивалюватись на перон. я встав і пішов на вихід теж. переді мною як раз ішов той чоловік, що всю дорогу шепотів. ступивши правою ногою у чийсь плювок на пероні, він оглянувся по сторонам і тихо про себе вилаявся.
публічне самоспалення
така апатія останнім часом накриває, не хочеться нічого, тупо нічого. просто ходжу і проковтую вулиці і людей, як фастфуд, а користі нуль, тільки нудить і хочеться пити. хочеться пити воду і алкоголь, алкоголь і воду, щоб не порушувати водний баланс організму.
у мене є знайомий, S. він працює журналістом і пише вірші. нещодавно бачились з ним в барі. він каже: я хлопець простий — я вирішив почати писати вірші. і він просто почав писати вірші, уявляєш? між іншим, непогані вірші.
раніше він займався бізнесом — випікав власний шоколад, чорний і молочний, загортав його в крафтовий папір і перев’язував мотузкою. підприємець-поет-журналіст. цікавий персонаж. нагадує мені себе самого років 10 тому, коли груди були наповнені любов‘ю, а трахея - наївною карамельною субстанцією, яку називають надією. тільки підприємницької жилки не вистачало. як казали батьки, мені це не дано.
сьогодні трапився казус: у метро наступив на ногу чоловікові і не вибачився, він 100% думає, що я мудак. от зараз досі сидить десь вдома і думає так.
ще один мій добрий знайомий, А. — типовий айтішник: пише музику, живе на Подолі і їздить на велосипеді. він, між іншим, притащив цей велосипед на зустріч зі мною і возився з ним усю нашу прогулянку, переносячи в руках через сходи і бордюри. ми з А. такі різні, але так добре один одного розуміємо. особливо з приводу апатії. в нас обох апатія, тому ми йдемо їсти фастфуд.
соковита телятина загорнута в лаваш перед ним і переді мною. ми їмо шаурму з телятиною, соус капає на стіл і ми говоримо про біль, пережитий в особистих стосунках. м‘ясо добре просмажене, каже він. ага, згоджуюсь я і ми далі їмо вже мовчки, дуже добре розуміючи в цю мить один одного, добре розуміючи, що відчуває кожен, не заважаючи на те що він айтішник, а я… а я - ні.
наші розмови переростають в психотерапевтичні сповіді, ось так за шаурмою ми обговорюємо свої трохи невдалі особисті життя і насправді десь обом нам страшно, що нас можуть засудити за це, за те, що вони невдалі, але правда в тому, що ми такі незграбні та наївні, і по іншому не вміємо.
потім ми звісно ж йдемо в бар. в барі людно, запахи жіночих парфумів і смаженого м’яса. ми замовляємо два пива, і за пивом розмови стають ще більше в’язкі, як соус до шаурми.
А., вислухавши мене, каже: знаєш, якщо відкинути усі крайнощі, забити на всі невдачі і розчарування, то я насправді хороша людина — я нікому не бажаю зла. потім він зізнається, що завжди мріяв писати вірші і бути меланхолійним романтиком з похмурим гардеробом і особистою історією нещастя. все так і є, все так і є, тільки ти не пишеш вірші, кажу я.
я їду на лівий берег у метро. я стою у вагоні і дивлюсь у вікно: модерністське лівобережжя як стара радянська квартира, яку перетворюють у затишну домівку, обвішавши гірляндами. міська буденність у розпал війни. вона така. апатична, беззмістовна і сюрреалістично безнадійна.
три передсвяткові епізоди
епізод №1.
я зайшов у кав`ярню, а вони сиділи ліворуч від мене, за столиком. але не навпроти один одного, а один біля одного. вона - худорлява, довге світле волосся, накачані губи. вона сміялась кожного разу, коли він промовляв якусь хуйню. її хіхікання буквально розрізало мене, мене так давно нічого не дратувало.
він каже: ну і пацани запропонували взяти ром, дуже вкусний. ну і ми взяли.
вона: хіхіхіхіхіхі
в нього на руці дорогий годинник, тіло обтягує темно-синя водолазка, коротко стрижений і з борідкою. вона - доглянута, нафарбована, виглядає як дорога шлюха без смаку.
вона хіхікає просто тому що він бик. а він сидить з нею поруч, тому що вона може дати йому те, чого він хоче — яскраву еякуляцію. тільки в яскравості й причина.
епізод №2.
шоколадка, сир, багет, помідорки чері, приправа до курки, ще якісь спеції. все це вона несе у шопері, який тримає у лівій руці. у правій руці вона тримає сигарету, яка пахне справжнім якісним табаком, сигарета димить, а я вдихаю її запах своїми ніздрями.
вона йшла переді мною, поверталась з супермаркету. купила продукти, вочевидь, до новорічного столу. крізь випуклості шоперу можна було побачити ще інший провіант. консервна банка — мабуть, зелений горошок до салату. невеличка пляшечка — мабуть соєвий соус. і ще багато-багато всього, чого я звісно не міг побачити крізь шопер.
на ній була блакитна куртка, зачіска — проста й звичайна, волосся мало сліди мілірування. на плечі вона несла маленьку сумочку, імітація під крокодилячу шкіру. в цій сумочці вміщувалось так багато її життя, це було відчутно. вона по особливому притримувала її, бережливо. шкода що я ніколи не побачу вміст цієї сумочки. насправді, найімовірніше за все, там її косметика 10-річної давності.
вона докурила цигарку, кинула недопалок на землю і стала на нього ногою. я трохи пригальмував, щоб не втратити її з поля зору. тепер її права рука пуста, без сигарети. її волосся ледь коливається у грудневому повітрі, блакитна куртка видає чудернацькі звуки при ходьбі. раптом вона повернула ліворуч і пішла до метро. я ніколи не побачу її обличчя, не дізнаюсь, чи було воно радісне, чи сумне.
епізод №3.
хлопець несповна розуму, пересічний міський божевільний вештається по вулиці, нікого не чіпає. в руках у нього — брудна біла сумка з пустими пляшками. на обличчі — перманентна посмішка, очі, повні сліз та напіввідкритий рот.
тут він помічає старого діда, що йде напроти нього, різко зупиняється, обличчя його стає таким радісними, таким солодким і м’яким, як у трирічної дитини. він підходить до діда, обережно простягає руку, і радісно, але в той же час обережно, торкається до старого і повним щему голосом каже: "с наступающіііім!”. с наступающім, каже він, і дивиться на діда так лагідно, дихає так радо, це момент такої крихкої сентиментальності. дід відчув цю ніжність і це тепло, і щасливо усміхнувся, сказав шось у відповідь, і ледь переставляючи ноги пішов далі.
це привітання, ця звістка, яку цей трохи хворий хлопець приніс звичайному діду з вулиці, вона його так розчулила, вона дозволила йому відчути себе важливим, любим, тим, хто нарешті приносить любов. він підняв голову догори, ще сильніше усміхнувся, міцніше стиснув сумку.
ось де сука свято, ось де трапляються дива. посеред вулиці, посеред асфальтованих доріг, місто схрещує усіх нас, місто всотує нас, повітря наповнюється перестиглою згущею, неосяжність поглядів губиться серед відблисків автомобільних дзеркал.
сексуальні девіації
на чорному мерседесі ми в’їжджали на територію лівого берега, на територію промислової культури. за кермом сиділа вона — у своїй чорній куртці та білому вовняному чепчику. маленька дівчинка за кермом великої машини.
ми проникали у віддалений промисловий масив. вузька дорога впиралась у монструозний модерністський будинок, який нагадував кіберпанк. вона пригальмувала і плавно повернула ліворуч, припаркувавшись на узбіччі. мотор затих.
за вікном біля нас стояла і парувала ТЕЦ-4. три високі димарі електроцентралі підпирали сіре небо, але з них працював лише один. з нього валив чорний густий дим.
вона мовчки стискала кермо, дивилась то на мене, то на промзону. якийсь час ми обоє дивились на ТЕЦ і мовчали. на фоні сірого передзимового неба ця нерухома індустріальна машина виглядала як великомученик, якого зсередини з’їдають черв’яки.
— скажи, ти бачиш те ж саме, що бачу і я?
вона довго думала і нарешті відповіла: — так.
ми приїхали сюди якось випадково, без плану і маршруту, приїхали, бо дорога сама привела сюди. мій погляд бачив нас зверху: двоє людей у великій чорній машині і велика чорна станція, яку розпалюють щозими, щоб зігріти мешканців соц-житлових масивів.
ми дивились, як в небо здіймається вугільний дим, зливається з його текстурою і стає такий же сірий і беззмістовний як і саме небо.
— подивись туди, — сказала вона і показала пальцем в далечінь, де виростав індустріальний ландшафт. — це така територія, яка своїм виглядом каже, що стороннім туди вхід заборонено, що нас там не хочуть бачити. а якщо нас там не хочуть бачити, то ми там непрошені гості. а якщо ми там непрошені, то там відбувається щось особливе, щось диявольськи особливе — якийсь ритуал.
ми вийшли з машини, вона голосно закрила двері. під ногами було мокро. згорбившись від холоду і вітру ми прямували в напрямку ТЕЦ. оточена парканом з колючим дротом, ця станція не підпускала до себе — це не місце для людей, тут не можна бути млявим і непевним.
тож ми йшли попід парканом. вона йшла поряд зі мною, праворуч від мене — маленька дівчинка у своєму білосніжному вовняному чепчику. вона швидко переставляла ноги і слухала як я дихаю. вона міксувала мої зітхання з гулом ТЕЦ-4 і намагалсь в своїй голові придумувати заспокійливу музику. їй було так холодно, червоні щоки, тремтять повіки.
ми йшли мовчки і слухали цей гул, який доносився від станції — він як рентген просочувався крізь одяг і сканував кістки — чи не мають вони переломів, чи цілі ребра, чи залиті кров’ю пустоти?
темна матерія лежала по ту сторону паркану з колючим дротом. вона говорила до нас цим гулким пронизливим писком. вугілля і дим, чорні труби і брудні вікна. середньовічна імла на околиці напівживого міста.
ми зайшли занадто далеко. вона замерзла як цуценя, мокрий сніг прилипав до обличчя та повік. ми просто зупинились і стали посеред цього промислового розпачу. двоє загублених дітей, яких наїбали і сказали хибний маршрут, двоє ягнят з молочними зубами, маленькі і смертні, тихі і мовчазні, мляві і непевні.
йшов мокрий сніг, тепло промзони ніяк не зігрівало нас.
— може час повертатись до машини? — спитала вона.
акупунктура
колись у тебе вже таке було. тебе оточували важливі тобі люди, ти був з ними поряд, спав з ними в одному ліжку, їв у їхніх квартирах, ходив з ними по вулиці і говорив про рутину днів й про щось, може, навіть більш високе, наприклад, про подорожі в Ісландію, а потім час швиряє вас у різні кінці всесвіту і тепер ти навіть не пам‘ятаєш, який вигляд мали обличчя тих людей, якого кольору у них були очі, хто вони взагалі такі? а інколи ти навіть не можеш пригадати їхніх імен або їхнього голосу — як він звучав у темряві кімнати вночі?
фантомні обрубки постатей, які десь валяються у твоїй пам‘яті, як випадково прочитана вивіска посеред міста.
ці люди, такі дорогі тобі і важливі в ті далекі роки, вони навчили тебе нового світосприйняття, ти називав їх лагідними словами, купував їм солодке до чаю, це були твої люди, твій куточок, твій затишний осередок, куди ти завше міг повертатись. а коли на душі тобі було паскудно, то ти згадував цих людей і думав: ну я ж не один, у мене є … і називав подумки ці імена.
де ці люди зараз? на яких континентах вони підкорюють піраміду потреб маслоу?
колись твоє здоров‘я погіршиться, з‘являться мішки під очима і зморшки, з тобою трапиться панкреатит і, можливо, зайва вага. і ти почнеш сезон лікування, вірячи, що справа не в зморшках і спазмах болю, а в поганій екології. пройшовши усі ці кола пекла у державних лікарнях, ти зрозумієш, що традиційна медицина — це найбільше наєбалово в житті. і тоді ти почнеш їсти салати і біодобавки, запишешся на масаж і йогу, стоятимеш на голках, почнеш акупунктуру.
ти лягаєш на дерев‘яну стільницю, лікар азіат показує тобі, що руки треба класти долонями вниз. він вставляє в різні частини твого тіла тоненькі довгі голки, проколюючи шкіру як поліуретан.
лежачи на сеансі акупунктури, ти почуваєш себе піддослідним кроликом, якого проштрикують голками навіть не заради якоїсь мети, а заради задоволення. голки — це маленькі вироки у твоїй шкірі й ти намагаєшся відвернути від них погляд, бо тобі неприємно коли життя виголошує тобі якісь вироки. ти закриваєш очі і переміщуєшся своїм життям, заходиш у далекі коридори юності, перебираючи в пам‘яті людей, які зникли з твого життя як зникли шрами від акне.
ти розумієш: колись у тебе вже таке було. тебе вже оточували якісь люди, в них були хобі і слабкості характеру, а тепер це не люди, а стерті номери телефонів.
хто були вони? де вони зараз, чому вони розпались на молекули в моїй голові? ти силуєшся пригадати їхні обличчя, але нічого не виходить — перед очима тільки обличчя лікаря азіата, який проколює тебе голками з посмішкою дитини.
ти зі сльозами на очах усвідомлюєш в цю мить, пронизаний голками, усвідомлюєш, що люди минають як телеграфні стовпи. як вікна вагону метро, що проноситься повз тебе, а ти намагаєшся вдивитись в ці вікна і зачепитись за них своїми зіницями, вірячи, що щось можна звідти дістати. а люди все одно минають. розпорошуються в просторі, кануть в минуле як в темний тунель, безповоротно і пунктуально. йдуть в небуття як викурені сигарети.
після сеансу акупунктури ти витираєш своє тіло вологими серветками, запах спирту, білі кольори, синтетичне простирадло, яке після тебе обов’язково замінять на нове — таке ж безжиттєве і синтетичне. лікар азіат миє руки з милом і кидає на тебе сповнений ніжності та любов погляд.
паралакс
я підходив до вікна і сканував простір зліва направо, як ксерокс сканує папір. ліворуч я бачив приватні будиночки, перемішані з соціальним житлом. цей урбаністичний пейзаж викликав приємну емоцію, він був такий життєрадісний. різнокольорові дахи, строката висотність, супутникові тарілки, як таблетки аспірину, хаос будматеріалів — ця архітектура на тілі міста виглядала як біжутерія.
за цим райончиком виростали висотки — нові будинки, зведені на початку 2000-х. з панорамними вікнами, з просторими плануваннями, там проживав середній клас. особливу увагу я звертав на ці будівлі вночі, їхні силуети обтяжували небо, в одному вікні завжди горіло світло, ніколи не вимикалось. в темному отворі ночі це світло було як індикатор ввімкненого стартера, який запускав процес, намотував на себе цю ілюзію.
далі — якщо підняти погляд високо і поглянути аж за обрій — починався совковий житловий масив, тільки з галицьким шармом. панельки 60-х немов бетонні саркофаги стояли одна біля одної, тонули в туманах, грузли в дощах, виношували чиюсь старість і безнадію.
далі — місто обривається. соняшникові поля, ріпакові поля. між ними і містом акуратний шов лісосмуг, накладений з ювелірною точністю.
погляд повертався назад і я досліджував простір з новою інтригою. перед самим будинком як туша мертвого слона розкладалась стара занедбана фабрика. стіни чорні, на дахах — чагарники. одного разу я побачив, як на покрівлю фабрики забрались троє підлітків, за спинами у них рюкзаки, вони поскидали куртки і в одних футболках дивились в очі сонцю. обвітрені, але щасливі, споживають адреналін разом з чіпсами. сонце, що сідало, обдавало їхні обличчя кривавими відблисками.
ця стара фабрика, ця мертва промзона, завжди привертала увагу немов перев’язана гнійна рана. її можна було розглядати годинами, досліджувати і поминати. здавалось, що вона померла, але вночі було чутно, як вона стогнала.
за старою зруйнованою фабрикою лежало трамвайне депо, здалеку я бачив як трамваї, немов маленькі черв’ячки, виповзали звідти і заповзали назад. за трамвайним депо — я підіймаю погляд знову високо вгору — центральний вокзал міста лева, його купол і пара над ним, його акустика, від якої завмирають янголи і водії локомотивів.
там, за вокзалом, починалось старе місто, жовте, вицвіле і обгоріле на сонці. видно було його зморшки, чутно було його хрип. довго на місто дивитись було важко. я заплющував очі, а коли знову відкривав їх, то дивився перед себе — прямо перед будинком, прямо перед очима наче плацдарм простяглось футбольне поле.
на полі собачники вигулюють собак, малі грають у футбол, дійства відбуваються, наче на сцені, а ти сидиш і дивишся на цю сцену.
периферія ніколи не бреше, периферія завжди чесна з тобою, спальні райони наших міст не вимагають від нас багато, достатньо просто жити тут і ходити за продуктами, достатньо просто дивитись у вікно, достатньо просто бути самим собою.
на футбольному полі один чоловік, прямо в цей момент, коли я дивлюсь на нього, прямо в цей момент він іде довкола поля задом наперед, обережно переставляючи ноги. він відмотує час назад, до тих світлих довоєнних буднів, до зернистої рутини, до прагматики наших вчинків, не заплямованих сяйвом юпітера.
у мене є друг Саша, від стилю якого я в захваті. якщо Сашу запитати: «А де ти купив ці круті джинси/сорочку/пальто?», у 99% випадків відповіддю буде «секонд».
Саша — амбасадор культових секондів Києва. каже, що знає усі «гарячі» точки в місті, бо щовихідних він прямує на одну з «сешок», де проводить ритуальний закуп.
не розвідати для Вас місцезнаходження цих точок не могла. приємний бонус від Саші — плейси, де можна перекусити опісля виснажливого шопінгу.
1. «Одяг з Європи» на Лісовій, вул. Генерала Полуботка 88/3
легендарні секонди на лісовій ніколи не помруть. раніше вони були розкидані довкола метро у бараках, тепер сконцентровані у кількох будівлях. одна з таких — «Одяг з Європи» у колишньому заводському приміщенні. щоб туди дійти, треба пройти «базар» і перейти світлофор. там стільки шмоток, що одного дня не вистачить, щоб оглянути. якщо зголодніли — зайдіть на фалафель до Хасана, він переїхав у новий МАФ перед арт-заводом "Платформа".
2. «Баул» на Академмістечку, вул. Академіка Єфремова 6
величезний ангар зі шмотками одразу на виході з метро. новий завіз щотижня на вихідних, потім починаються знижки. до речі, тут завжди великий вибір шкірянок. якщо зголодніли, то поруч добрий десяток МАФів з дьонерами і шаурмою, на крайняк є McDonalds біля Новуса.
3. «Одяг з Європи» на Вокзальній, вул. Старовокзальна 21
про цей секонд мало хто знає, бо він в одній з найбільш ж*** (неохайних локацій) Києва — біля вокзалу. щоб потрапити туди, треба спуститись від метро Вокзальна у «трубу» й вийти на Старовокзальну. 2 хвилини пішки — і ви на секонді. там завжди багато одягу, взуття і всякої всячини (є навіть відділ де люкс!) з приємного — адекватні ціни.
4. «Euro style shop» на Шулявці, вул. Вадима Гетьмана 4.
сюди переїхали араби, які колись базувались у «Більшовику» (його тепер хочуть знести). кайф цього секонда в тому, що тут рідко буває багато людей, тож ніхто не заважатиме обрати пальто від Zara чи реглан Massimo Dutti. поруч з цією точкою — найсмачніший у всесвіті рамен Food vs Marketing, на Гетьмана 10/37а.
+++
це було біля станції метро дорогожичі. я без жодних задніх думок йду, в навушниках - joy division. звертаю на іншу вуличку і ледь здригаюсь. переді мною така картина: посеред тротуару лежить накрите пластиковим мішком тіло. це труп. труп людини. ліворуч, на узбіччі дороги стоїть поліцейська машина, двері відчинені, там сидить патрульний і дівчина, його напарниця. вони сидять, наче нічого не бувало, заповнюють якісь формуляри чи шо, якісь протоколи. а тіло під мішком лежить і його обходять люди. і я теж та людина, яка обходить це тіло. поряд з мішком - довгий довгий струмок рідини, який спочатку видається схожий на кров, наче це потоки крові, і свідомість моя малює найжахливіші кадри, можливо це вбивство? ні, це не вбивство. поряд також лежить стаканчик, пустий стаканчик з-під кави. і очевидно що це кава, яка пролилась. пустий стаканчик ледь коливається від пориву вітру, а поряд — тіло людини, вкрите мішком. вочевидь під мішком чоловік, я помічаю з під-накриття його черевики, звичайні чоловічі черевики, і поділ твідового піджака. так, моя уява малює його, цього киянина: це чоловік, років 50-ти, звичайний собі мешканець спального району у піджаку. поліцейські поруч заповнюють формуляри, люди проходять повз, машини їдуть собі повз. поруч - кіоск з розливним пивом і продавець - хлопець років 26 сидить у смартфоні. він скролить тік-ток, я чую по звуковій доріжці, це популярна у тік-ток звукова доріжка, він скролить тік-ток. я проходжу повз і думаю. я щосили включаю мозок і думаю. я думаю: як же так, як же так? невже життя так просто взяло і викреслило його з осіннього марафону? він підійшов до кав’ярні, привітався з дівчиною-баристою, взяв кави. можливо він не дуже часто міг дозволити собі каву, а от сьогодні вирішив порадувати себе, купив кави і зробив кілька ковтків. і йде собі такий, на вулиці спека, а він у піджаку, він одягнув піджак, бо він завжди його одягає, навіть у спеку. і він відчуває як раптово закололо ліворуч, там де серце. він присідає і корчиться від болю, очі його заплющені, він відчуває нестерпний біль, він шокований цим болем. кава падає і проливається на асфальт. він спочатку на якусь мить жалкує, що купив цю каву, це кава спричинила цей жахливий спазм, ця клята чашка американо згубила його, вибила з нього душу, він ціпеніє, на обличчі його огидна гримаса - біль, відчай, страх, розпач, розпечений і пульсуючий розпач, тягар невирішених проблем, шкодування і розгерметизовані образи на рідних. біль перемагає його, він так здушив його серце, що він вже не може пручатись, він витратив всю силу, всю свою життєву енергію на те, щоб якось протистояти йому, цьому болю, а тепер йому просто хочеться відпочити, так, так, йому просто треба передихнути - він зараз відпочине, і все пройде, він спирається рукою на асфальт, прямо туди, де розлилась кава, вона ще гаряча, вона аж обпікає його пальці, це свіжомелена гаряча чашка американо пролита на асфальт, він ставить руку прямо у цю розлиту каву, але йому байдуже, йому треба перепочити, він такий знеможений болем, що аж стає сонний, його клонить на сон, він схиляє голову і заплющує очі. за повіками очі вишукують якісь орієнтири, але бачать тільки темряву. стало темно, він заснув. і його тіло, тіло великого дорослого чоловіка, лягає на тротуар. люди підбігають до нього, починають його підіймати, питаються що з ним, хтось б’є його по щоці, хтось уже викликає швидку, хтось перелякано дивиться на цю сцену, дожовуючи шаурму, хтось підтримує його важку голову, хтось - перевіряє пульс. але він цього всього вже не бачить, він, заколисаний кавою і теплим вересневим пообіддям, вливається як магма у вселенських океан любові. за пів години його накриють пластиковим мішком, за пів години всі його життєві тяготи і труднощі збережуться у хмарному сховищі його аури. я промальовую грубими мазками цю мізансцену і прислухаюсь до голосу своєї внутрішньої дитини, що вона мені говорить? прислухаюсь до міста - чую, як воно проковтує цю смерть разом із шумом машин і випарами хімпрому. так, любов розірве усіх нас на шматки, любов розірве усіх нас на шматки.
фіц
на щастя, ніхто не дивився йому в очі - для всіх він був лише обслуговуючий персонал, який механічно виконує якісь рухи, присутній як певна декорація в білій сорочці. гості приходили, займали столи, нафаршировували свої шлунки дорогою їжею, запивали дорогим вином, сміялись, мовчали, витирали кутики губ серветками. він спостерігав за цим вже мільйони разів - для нього це вже було нецікаво. усі як один - поводять себе паскудно, видаючи своїх внутрішніх жлобів і травми дитинства, маскують погані манери хорошими чайовими.
один стіл звільнився, стало менше роботи. він вийшов покурити. перед цим зайшов в туалет - зробив ще одну дорогу. білосніжна смужка амфетаміну миттю опинилась на слизовій оболонці носа, понюшка була такою смачною, що він аж сам до себе усміхнувся. вийшов на вулицю, дістав сигарету й запальничку.
ніч без сну давалась взнаки - ледь тремтіли коліна, реакції сповільнювались навіть під фєном. коли курив, то заспокоював себе, що сьогодні відіспиться.
він зробив останню затяжку, і коли випускав дим, то помітив як його стало багато, наче він на сцені театру, а йому аплодує весь партер, реальність загальмувалась, він, окутаний димом, подивився на небо і побачив як поступово воно змінює колір, стає якимось рожево-блідим. він подумав, що, мабуть, остання дорога - шоста за сьогодні - була зайвою. шкіра голови вкрилась сиротами, а по спині пробігли мурашки.
прямуючи назад до ресторану він чомусь згадав про дитинство, про батька, про дрібні гроші, які мама давала у школу на обіди. ці спогади були як осине жало, як ін'єкція анальгіну в кров - вони викликали не ностальгію, а неприємний біль. відчув як крізь підошву тисне у стопи дрібне каміння, яким встелене внутрішнє подвір'я ресторану. оприявнювалась вразливість - його ахіллесова п'ята. вона давно не приходила до нього, з часу його найскладніших потрясінь дитинства.
в пам’яті знову зринала вчорашня ніч: алкоголь, фєн, техно, десятки, сотні чужих лиць, усміхнених і під кайфом, з обслиненими щоками і кров'ю на зубах. пірсинги виблискують в темряві як маячки. брудне взуття, темні окуляри, пальто, забуте в гардеробі, диявольські погляди нізвідки. все це переповнило його так, що він навіть подумав, що цього забагато, що втомився від цього. та на іншій шальці терезів була твердість в кулаках, впевненість в ногах та іконографія власного погляду, який показував йому бога, коли він дивився у дзеркало.
повернувся до ресторану і ясно відчув, що сьогодні його чекає смерть. він ясно відчув її наближення і подумав: або залишитись тут і померти, або тікати, щоб вижити. близькість смерті була такою зрозумілою, такою простою, як і сама присутність життя і тихе бурмотіння гостей на літньому майданчику. смерть десь поряд, дихає йому в спину. ось-ось і його прохромить горн велетенського закривавленого бика. він вже тут, неподалік, розповсюджує свій сморід, як рибна страва. він помітно захвилювався. стало жарко, липко і неприємно. він відчув запах свого поту.
помітив, як уважно на нього дивиться охоронець. приймав замовлення у пари і звернув увагу, що брюнетка дивиться йому прямо в очі. він рухався залом і ловив на собі усі ці погляди. дивились колеги, охоронець, адміністратори. люди заглядали йому в очі, чого раніше ніколи не робили - і всі ці погляди ставали йому поперек горла. із манекена вони перетворювали його на живу мішень. остання дорога була зайвою, сказав сам собі.
він скинув фартух і пішов на задній двір. охоронець спитав:
- ти куди?
- покурити
- ти ж тільки що курив
- ну і що?
він проковтнув слину, вийшов на вулицю, відійшов подалі, щоб зникнути з поля зору охоронця й буквально у ту ж мить почав бігти. пробіг в арку до сусіднього двору і вибіг на вулицю. він біг як дитина, що біжить до батька, якого не бачила з початку війни. але він біг не до батька - а від смерті, війну з якою розпочав сам.
лунакамера
сьогодні було так жарко, що від спеки помирали голуби. вони падали замертво на подвір‘ях, під будинками, на дорогах і машини чавили їх безжально своїми колесами. кров мертвих голубів перемішувалась з шовковицею і це місиво нагадувало чорничний сік.
спека притискала до землі і сповільнювала усі мої дії. я діставався до пункту призначення немов у слоу-мо.
метро - єдине місце, де було прохолодно. потім довелось виходити назовні, туди, де повітря тепле і липке, де дихати - теж саме що й курити цигарку. я йшов попід будинками, вишукуючи тінь, спотикався об бордюри, на яких запеклась чиясь кров і слина, поспішав на зелений, який жеврів через дорогу як пустельний міраж.
люди позіхали, прикладали до голови холодні пляшки з водою, пішоходи плентались розпеченим центром і від кожного їхнього кроку прогинався асфальт, ставала теплішою бруківка.
і ось - я знову потрапляю сюди, у цей простір, у цей інноваційний технопарк з висококласним ландшафтним дизайном, зручними хідниками, дзеркальними поверхнями офісних будівель. я шукаю потрібний мені корпус, блукаючи між ними, як у кімнаті кривих дзеркал, дивлюсь на своє відображення, інколи я схожий на чоловіка, інколи на жінку, інколи на мертве море.
крізь скло із своїх затишних кондиціонованих опен-спейсів на мене дивиться офісний планктон - проджекти, джуни, сіньойори і всяка різна айті-почвара. я здаюсь їм дивакуватим непрошеним гостем, який не відповідає дрес-коду, який невідомо як сюди потрапив і бродить під сонцем як кіт біля смітників. я здаюсь їм незначним елементом - по той бік скла, по той бік контракту.
по той бік від мене, у світлих дизайнерських приміщеннях, як в теплицях, зростають кадри, які потрібні економіці держави.
я скитаюсь між корпусами і не можу зрозуміти - чи то я заблукав і не можу знайти потрібну будівлю, чи то я не можу дозволити собі зайти на територію технологічного прогресу, який ось тут поруч - за склом.
я зупиняю погляд на айтішниці, вона сидить за столом на першому поверсі офіс-центру, працює. у неї красиві тату на руках, крізь футболку бачу пірсинг в сосках. на столі - мінімалізм: ноутбук, записник і телефон. мені подобається, як вона все геометрично правильно розклала, вона, мабуть, перфекціоністка і на заставці в телефоні у неї якась монотонна картинка, а вдома - білі стіни. може дочекатись поки вона вийде на перекур?
стою посеред розпеченої сонцем силіконової долини, обеззброєний, зневоднений, стою і дивлюсь на цю айтішницю, аж поки вона не звертає на мене увагу. я швидко відвертаю погляд і йду далі, роблячи вигляд, що я заклопотано щось шукаю.
підходжу до чувака, який самотньо курить у тіні. у нього накачані біцепси і брекети на зубах. питаю - а де корпус D11? він видихає мені дим прямо в обличчя, від чого стає ще спекотніше, і каже:
- прямо, а потім праворуч.
сонце сліпить так, що я нічого не бачу. місто - розпечений гриль і я на ньому фалафель.
нарешті я знаходжу цей довбаний корпус. заходжу поспіхом всередину. охоронці на ресепшені чаляться як краби на пляжі. я пояснюю куди я, мене неохоче пропускають. блукаючи прохолодними лабіринтами офісної будівлі, я витираю піт з обличчя і принюхуюсь до запахів - пахне кавою і канцелярщиною.
відкриваю двері кабінету. усі присутні - чоловік 50 - завмирають і дивляться на мене. скільки жовчі потрібно, щоб перетравити всі ці тістечка, які вони зараз їдять?
за панорамними вікнами таємничо мовчать трупи промислових зон, охоронці єзуїтів, мертві голуби.
блюз, блюз
за вікном готелю, в якому я поселився, проходить лінія залізниці. жінка на ресепшені попередила:
- є один нюанс, вікна вашого номеру виходять на залізницю.
- нічого, це навіть на краще - сказав я.
- але раптом що… у номері є беруші.
я взяв ключі і піднявся на другий поверх. зайшов у номер і відчув запах чийогось нещодавнього проживання. це був запах свіжий, запах людей з ідіотськими звичками, людей які ходять вдома в халаті і їдять пельмені на сніданок.
номер двомісний - два ліжка, дві тумбочки, один столик перед вікном, стілець і вентилятор, прикручений до стіни. я підійшов до вікна і відкрив його. крізь москітну сітку я бачив мощену бруківкою вулицю, дерева, ліхтарні стовпи і залізничну колію - вона була буквально за 10 метрів від мене. залишив вікно відкритим і почав переодягатись, розкладати речі.
перший поїзд проїхав за 10 хвилин - він їхав повільно, можна було розгледіти, як деякі пасажири приклали свої голови до вікна, а холодне скло залишило відтиск на їхній шкірі. я стояв без майки і дивився на це видовище. за 10 метрів від мене рухались плацкартні вагони, несучи в собі пронумерованих пасажирів. в одному тамбурі я побачив чоловіка у камуфляжі. на якусь мить я вловив його погляд.
я роздягнувся і пішов у душ. у душі - чисті білі рушники, і два маленькі пакетики з шампунем та гелем для душу. я довго мучився, щоб мокрими руками відкрити ці пакетики. помив голову, намилив тіло. пакетиків ледь вистачило, щоб помитись. коли я стояв у душі, я чув як стрясається будівля готелю, як простір наповнюється ледь чутним гулом - я розумів, що за вікном їде поїзд.
я покинув свій номер вранці і повернувся пізно ввечері, п‘яний. зайшов всередину, було темно. певний час я не вмикав світло, щоб адаптуватись до чорного кольору повітря, щоб цей простір відчув мене, а я його.
скинув рюкзак і сів на підлогу. я був такий пʼяний, що не міг сам собі аргументовано довести, чому я маю скидати одяг, чому я маю іти в душ і лягати в ліжко спати як всі нормальні люди. за вікном в цей час промчав поїзд. вібрації локомотива лагідно сколихнули будівлю готелю, і вона ще якийсь час продовжувала вібрувати, наче відчувала оргазм. поїзд проїжджав кожні 15-20 хвилин. я сидів на підлозі, слухав, насолоджувався цим гуркотом металу і намагався зрозуміти, чому я так люблю залізну дорогу.
- мені подобається, подумав я. поїзди мене заспокоюють. поїзди викликають в мене відчуття зрозумілості і спокою - залізниця завжди чесна з тобою і прямолінійна. у прямому та переносному сенсі. поїзд заколисує мене, незалежно від того, чи в ньому я, чи поза ним.
зробив надзусилля, щоб підвестися і скинути з себе одяг. пішов в душ. там лежали два нові пакетики гелю-шампуню і два чисті рушники.
довго стояв під гарячим потоком води і думав. думав про день у цьому місті, яке знову мене прихистило, думав, чи не забагато я випив. я випив може й не багато, але моя травна система сп'яніла не так від алкоголю, як від цього міста, від його текстур, схожих на сир дор блю, від його полінезійських амбіцій, запакованих у крафтовий папір. у цьому місті я вперше почав сам з собою відверто говорити, як з дитиною. у цьому місті я написав свій перший великий вірш - але не від любові, а від страху.
я все ще стояв під душем і думав. цікаво, хто там зараз за стіною, які люди, які в них справи завтра вранці, чи не заважаю я їм тим, що вночі вмикаю воду? чи не лусне під гарячою водою якась судина в моєму мозку? цікаво, яка завтра погода - буде дощ?
вимкнув воду і повернувся у номер - в цей час за вікном вкотре їхав поїзд. пар з душової наповнив кімнату дешевого готелю і змішався з гуркотом вагонів, які спалахували за вікном як 25-й кадр. на пʼяну голову це виглядало наче якась голівудська драма 90-х, в якій головний герой страждає через кризу середнього віку, переїжджає з міста в місто, багато п’є, має борги, тікає від себе самого, виправдовуючись, мімікруючи під когось, ким насправді не є.
all my failings exposed
вечори у передмістях - час елегантного похуїзму і легкої втоми. ввечері передмістя схожі на квартиру, в яку не ходять гості.
самотні білі пасати і опелі стоять припарковані у дворах з хуйовим благоустроєм, гнилі банани на прилавках супермаркетів чекають смерті, старі пенсіонерки на перших поверхах панельок згадують, коли платити за комуналку.
сонце заходить. тіні будинків прилипають до бруківки. останні відблиски світла лягають на білі цегляні будиночки, як жінка лягає на ліжко.
в цей час, в час після 21:01 передмістям проїжджає поїзд і таємниці околиць відкриваються пасажирам плацкарту. оминаючи елеватори, автозаправки і самотні станційні будки, поїзд проникає в місто як сперматозоїд проникає в яйцеклітину. він розчиняється в тканині міста, заходить в його шляхи, як голка під шкіру. явище схоже на спарювання бізонів, за яким, затамувавши подих, спостерігає вся аляска.
поїзд везе до міста робочу силу. організми з валізами, які мають свої особисті життя і шлунки, проблеми і кредитні картки, вони, громадяни країни у швах, готуються виповзати з поїзда на гарячий асфальт міста. всі вони завмерли в передчікуванні чогось - чогось переламного і невідворотного, всі вони чіпляються за ручки валіз, як за останній шанс в стосунках.
передмістя затримує подих - автомобілі завмирають на переїздах, собаки проковтують останні краплі слини, малолітні уйобки перестають жувати жуйку, в супермаркетах зависають каси і камери спостереження.
десь у кінці вагону №11 сидить вона - українка казахського походження. вона проривається у місто нишком, щоб ніхто не знав і не бачив її, вона їде, щоб видихнути з легенів вогке повітря галичини.
вона вдивляється у вікно і бачить, як у передмісті хаотично переплітаються промислові споруди, болота водних каналів, мʼясокомбінати і гаражні кооперативи. вона дивиться у вікно так, наче хоче побачити там відповідь на одне питання, наче скальпелем розрізає смеркання вечора і дістає з нього чорні бульбашки ікри. вона свердлить простір своїми чорними казахськими очима і бачить тонкі лінії ультрафіолету, які не бачить більше ніхто - вони звʼязують точки простору в єдине таїнство, яке сочиться істинами, якщо його спостерігати під правильним кутом.
вона думає : забагато крайнощів останніми днями. забагато якоїсь хуйні, яку я не планувала.
- можливо, це мені не личить? що про мене подумають люди? що про мене подумала б мама, чи батько, якби вони були живі? в їхніх очах я мабуть, як завжди, була б недосконала.
- але похуй. яка різниця, що вони подумають, якщо їх немає. такий абсурд. і ще ці крайнощі - хто окрім мене знає, що я іду на крайнощі?
вона дивиться у вікно далі, і поки поїзд спарюється з передмістям, вона пускає по третьому колу усі свої хаотичні руйнівні думки. вона відчуває як до горла підкочується комок слини, як згортається у щось болюче, неприємне і гірке. з її казахських очей починають текти сльози. вона не витримує і за 3 хвилини до прибуття поїзда йде в туалет курити.
заходить, дістає цигарку і нервовими рухами підпалює її, затягується, випускає дим і дивиться на себе в дзеркало. маленькі шрами від акне на обличчі роблять його таким суворим, таким брутальним. жінка з чорним як лакриця волоссям загубилась посеред Євразії.
- що я тут роблю? і чому це йобане передмістя не закінчується, думає вона, випускаючи дим з легень.
в цей момент поїзд зупиняється. від різкої зупинки вона похитнулась, і стоїть мовчки у тісному сортирі, вся в диму і сльозах, боїться виходити.
чує як повз туалет у вузькому тамбурі починають проходити ці пасажири зі своїми валізами, набитими брудною білизною, чує їхнє важке дихання і пошаркування взуття, чує як вони еякулюють з вагона.
вона дістає другу цигарку і підпалює. викурює третю і четверту. українка казахського походження тоне в диму, в туалеті плацкарту, в пустому вагоні поїзда, що стоїть на вокзалі, на розпутті шляхів, перебитих війною.
- з вами все гаразд?? ви там що застрягли ? - стукає хтось.
вона відкриває двері, стоїть вся у диму і, не придумавши нічого кращого, каже:
- ні, я не застрягла. я просто курила.
+++
Пам‘ятаєш, взимку у тебе носом пішла кров.
Вона потекла тобі по губах
і капнула на землю.
Ти стояла на пустій вулиці, піднявши голову до неба
А я забіг в аптеку щоб купити вологі серветки.
Пуста вулиця посеред зими,
Ти стоїш і дивишся в небо, кров на губах.
Колір любові забруднив тобі неординарно одяг та руки.
Я витирав тебе серветками і робив це так, як мати облизує обличчя дитини, яка об‘їлась морозивом.
Сцена з вікна: я бачу як дівчинка катається на качелях в медичній масці.
На горизонті - історичне місто і його храми.
Дівчинка катається і не зупиняється
Я думаю - а що якщо вона у масці задихнеться?
Сцена у вікні: ти стоїш і фарбуєш повіки тінями, які любиш найбільше.
Я стою в тебе за спиною і торкаюсь твого хребта,
Проводжу по ньому пальцями, підіймаюсь до шиї.
Ти обертаєшся і кажеш:
Припини, мені лоскотно.
Направду ніхто з нас не розуміє, що між нами було тієї зими.
Герметична агресія, зціплені зуби, відхід від моралі.
Сніг залітає в підвали
Сніг прилипає до скла
Сніг приносить в місто воду, що була інк‘єкціями евтаназії в Оттаві та Монреалі
В тій квартирі меблі і далі стоятимуть так як ти хотіла,
На кухні все буде за твоїм порядком, у твоїй манері
Дефіцит ендорфінів, провали у пам‘яті,
Шкіра з відтінком поділського моста
Амброзія влітку пахне так, як пахли твої менструації на свіжовипраній постелі.
Тепер ти збираєш цукрові стіки, які виявились зайві.
Тепер ти носиш продукти сама додому
Тепер ти говориш з богом через посередників, а не як раніше - коли мова між вами була проста.
Тепер ти сподіваєшся знайти любов у басейнах і дельфінаріях
Хоча сама знаєш - її там нема, вона витравлена фосфатами, хлором і калієм.
Два оберти ключа праворуч - ось твоя любов і твоя небезпека
Мозаїки у твоєму під‘їзді - це твій гідазепам.
Так сталось, що вірші я пишу лише для тебе
Так вийшло, що вони тобі приходять в папку спам.
звіринецька
їбало обйобаного торчка залітає в магазин, очі шукають щось поживне, він рветься до холодильника і починає набирати плавлені сирки шостка, він дивиться перелякано немов побачив знайомого, йому б тільки не натрапити на тих, хто його знає, він сканує простір інфрачервоним фільтром, набирає сирків скільки може, підвалює до касирши, стара жінка з фарбованим волоссям і яскравим макіяжем дивиться на нього як на сина - зі співчуттям і розумінням, пробиває йому сирки, він впалими очима шукає ще щось, вистежує, принюхується, він не бачить нічого, окрім запаху і темно-синього кольору — кольору мєнтовської форми, він згадує, як били ногами в живіт, він знає, що таке небезпека, білими руками дістає половинку батона з верхньої полиці, касирша вже порахувала батон, каже скільки заплатити, він дістає зім'яту готівку, простягає, бере батон і похитуючись на тонких ногах, вилітає з продуктового, в якому пахне ковбасами і дешевою кондитеркою, він нечаяно стає мені на ногу, вибачається, його обличчя, на якому проглядаються судини і зморшки, травми дитинства, зневірені батьки, антидепресанти і транки, перебиті ноги за борги, зради, десятки найобаних друзів, десятки статевих актів за гроші, лікарняні ліжка, підвали і мури міст, все це проглядається на його спітнілому, блідому, по дитячому наївному обличчі, яке проноситься біля моїх очей на одну мить і зникає. всю цю огиду і тупе блукання по життю він виносить з магазинчика на розі, і несе в свою квартирку, несе додому в квартирку, двері якої не зачинені, бо там немає замка, квартирку з мотлохом і вічними сутінками, яка чекає його як собака чекає смерті, квартирку на третьому поверсі, з якої вікна у тихий двір із запахом бузку і розмовами тупих бидлуватих сусідів, він несе батон і сирки, прийде зараз, зробить собі теплий чай, з'їсть кілька сирків з м'якеньким батоном, зробить ковток гарячого чаю, сяде на крісло, на якому сліди його крові, і зробить те, що планував, те що задумав. і тоді піт зійде з обличчя, очі стануть добрішими, квартирка наповниться світлом, запахом перестиглого бузку і мертвої плоті. несамовито дикі дні приходять у травні, солодко спиться, легко дихається, приходить якесь самоусвідомлення, чи що, наче розумієш хто ти і для чого живеш, що ти нікому нічого не винен, а можеш сам створювати собі реальність — відчуття свободи, хулі. дзеркала розбиваються на щастя, просто цього ніхто не визнає — серед уламків він знаходить найбільший, дивиться на себе, усміхається собі сам, щасливий.
полімер, наділений високою пластичністю
підіймаючись нагору ліфтом, він подивився на себе в дзеркало і побачив у своєму обличчі риси батька, для якого він завжди був недосконалим. те, як він потім відчиняв двері, те, як скидав одяг, те, як мив руки і заварював собі потім чай — однаково видавало у ньому батькову манеру поведінки.
незграбна вечеря, майже холодний чай, декорації кухні, пережовані шматочки курячого карбонату лягають на дно шлунка як батискаф лягає на дно океанічної впадини.
закінчивши з рутиною, він бере цигарки, одягає чорну куртку і виходить на балкон курити. з балкону відкривається краєвид на спальний мікрорайон. будинки стоять як самотні постаті на пероні, горять поодинокі вікна. він вивчає колірну гамму вечора прискіпливо, скануючи кожен міліметр простру. вогні міста зливаються в пряне полотно зі спалахів, які виблискують, жевріють і помирають миттєво. він вдихає колірну палітру спальника разом із сигаретним димом.
сигарети зігрівали його простуджене серце і він трошки сп’янілий повертався до кімнати на 12-му поверсі панельного будинку, зауваживши те ж саме, що зауважував кожного вечора задовго до цього — у цій кімнаті занадто тьмяне світло. і він, скривившись, йшов до вимикача, гасив світло і тонув у цілковитій темряві квартири. потім були питання собі, гігабайти дивного контенту, переписки з незрозумілими людьми, перемовляння із самим собою у темряві голосом, який сушив йому горло.
в кімнаті пахло шкірою, старими журналами, фурнітурою 2000-х і косметикою його матері, яка жила тут кілька років тому. запах цей був такий тривкий і довговічний, що в‘ївся в меблі та шпалери, просякнув собою текстиль і партитуру його пам’яті.
— не забути почистити зуби, подумки казав собі він.
матір була для нього “маман”, жінка з легким туманцем в очах. вона залишила для нього цей простір власної зневіри, бо більше не могла тут дихати, власне, ця квартира дратувала її своїм запахом — запахом косметики і дешевого ковроліну. йому залишились дві пусті кімнати і борги за комуналку.
— встати і почистити забути, повторював він собі подумки.
його мати, вона так любила його молочного кольору шкіру, його глибокі сині очі. "маман" завжди казала йому: ти талановитий хлопчик, ти обов’язково станеш великим.
— зуби, не забути почистити зуби.
якось, коли він був підлітком, маман, гладячи його світле волосся, сказала йому: тільки жінку, дитину й собаку можна любити беззастережно. тебе і будь-якого чоловіка буде любити тільки твоя мати, тільки й тільки твоя мати.
цей вечір, такий терпкий і монотонний, як і десятки попередніх вечорів, прогризав йому потилицю почуттям провини — провини за те, що він досі не став великим. але цей вечір, такий солодкий — він ховався за нього, як за ширму, бо ця ширма давала йому право бути недосконалим.
він відклав телефон. ліг на спину і мовчки вдивлявся в темряву. усвідомлюючи, що чим довше він вдивляється в неї — тим глибше темрява вдивляється в нього. нестерпне чорне полотно. урановий сплав. атоми карбону. чути тільки як б’ється його серце і як на кухні з крану капає вода.
не пручаючись, втративши останні сили і надії, він, так і не почистивши зуби, провалюється в сон. у сні до нього говорить його "маман", у сні він бачить її нарешті щасливою і вдоволеною, у сні батько знаходить для нього слова втіхи і любить його так само беззастережно як можна любити дитину, собаку та жінку.
***
вранці як завжди однаково він прокинеться, вилається на себе через те, що забув почистити зуби, почне поволі одягати штани, курити на балконі, далі шукати найтемніший серед відтінків спального району на позняках.
Дорогі друзі у Львові. У неділю ввечері, 28 січня, читатиму свою прозу у барі "Травень" разом з іншими чудовими авторами та авторками. Приходьте! Буде інтимно та містично.
Коли: 28.01 / 18:00
Де: вулиця Пекарська, 1ц, підвальне приміщення
Вхід: донат від 100 грн, зібрані кошти підуть на збір на комплект РЕБ.
12 грудня 2021 року
цілий день ллє дощ. довго одягався. взяв зонт, вийшов на вулицю. проїхався до раменної на метро, коли виходив, дівчина на ексалаторі переді мною голосно закричала "ааааааааааа!!" і сказала до хлопця поряд: "думаєш у мєня нєт голоса?".
в раменній практично нікого не було, довго вмощувався, зайняв столик біля віконця посудомийки. спочатку думав пересісти, але коли побачив, що на місце, яке я хотів обрати, сіла дивна жінка, передумав. подумав в той момент - невже я такий високомірний, що не зміг би сидіти поряд з цією жінкою? потім подумав про свою вразливість, про свою гіперболізовану чутливість. виправдав себе тим, шо маю право так обирати.
поїв, розрахувався і вийшов на вулицю. дратувався, що на рамен виросла ціна. раніше там було набагато дешевше, тепер так часто туди не походиш.
йшов подолом під зонтом, дощ лив і лив. вулиці були практично пусті, де-не-де ходили люди, теж із зонтами. на дорогах - машини, з ввімкненими двірниками. в дощ машини на дорогах їдуть так, ніби кудись поспішають. а цей звук - мокрих покришок по мокрому асфальту заповнює собою все, стоїть в повітрі як шум прогавленої радіохвилі, як шепіт водоростей на дні океану.
зайшов в сільпо, поклав зонт у комірку схову. довго ходив, обирав, що купити. в супермаркеті протікав дах, по всьому приміщенню стояли відра, в які скапувла вода. я взяв продукти, пробив їх на касі, вийшов.
при виході запищала сигнальна рамка - це через магніт на куртці, я його досі не обрізав. охоронець подивився на мене підозріло, але нічого не сказав. я проходячи повз нього прошепотів - "це куртка пищить", він почув, але вдав що не чує.
коли я забирав із комірки зонт, з нього натекло багато води. вся комірка була мокра. я подумав, що наступний відвідувач мене подумки осудить.
вийшов із сільпо, йшов додому, думав про різне. про день, про гроші, про N., про вихідні і про дощ. дощ і правда був аномальний для грудня. я ніколи ще такого не бачив, ніби восени. головне щоб завтра не вдарив мороз.
підійшов до свого будинку. переді мною паркувалась якась машина і світила фарами мені прямо в очі. за кермом була жінка. я закрив зонт, дістав ключі і відкрив кодовий замок. піднявся додому.
коли зайшов до квартири, вийшов ще одягненим на балкон, подивився навколо - маленький затишний квартал, тихо. у багатьох вікнах миготять гірлянди, люди готуються до нового року.
+++
листопад продовжує стирати з нашої пам’яті останні теплі спогади, останні посмішки і мрії, і тоді серця запалюються важкою формою пневмонії. така лікується лише або дешевим алкоголем або антибіотиками, звісно, якщо вони не викликають побічних ефектів. листопад приходить у місто з болем, з безнадією і з тужливими криками круків у небі. листопад не залишає по собі нічого, окрім холодних крапель дощу по той бік вікна і нав’язливої простуди, що завжди з’являється тоді, коли ти цього менше за все очікуєш. в листопаді ніхто нічого не чекає, тому він минає швидко, не встигши навіть набриднути, на радість тим, кого пізня пора року уже виснажила і заїбала. тоді осінь йде з міста.
Київ, 2016 рік
19 способів стати дорослим
ця дівчинка-лесбійка, я знаю її не так давно, але вона вже встигла мені стільки всього розказати.
ця дівчинка-лесбійка, вона має так багато ніжності у своєму обличчі, такої наївної теплоти, суміш какао і кардамону. неслухняне пасмо волосся, вона його завжди поправляє рукою.
вона каже: знаєш, я зрозуміла, що тільки починаю шукати себе. я наче заново починаю життя.
і я з розумінням киваю головою, а сам думаю - так, я розумію тебе, дівчинко, я дуже добре тебе розумію.
ця дівчинка-лесбійка насправді така чиста і безгрішна, вона і не підозрює скільки в її рухах покірності, а в голосі - милосердя. ця дівчинка живе у своєму будиночку чи у своїй квартирі, і в неї вдома так приємно пахне кроликом, вона живе у місті дощів, в країні розчарувань, вона живе і не підозрює, які у неї милі тонкі руки. Шарлотта Бронте написала б про неї роман.
вона каже: у мене з мамою завжди були гарні стосунки. але після того, що сталось, вона зі мною не говорить.
і я киваю головою знову, а сам думаю: так, розумію тебе, дівчинко, у мене з мамою теж не все гладко.
ця дівчинка-лесбійка вона так любить розказувати мені про якісь безглузді речі, вони можливо інколи здаються смішними, але для неї все це має значення, я розумію. вона розказує мені все, наче старшому брату, довірливо і віддано, як річка витікає у море. вона не говорить нічого поганого про свою першу любов не тому, що так насправді не думає, а тому, що у новий етап вона входить як мучениця, прощаючи гріхи усім своїм аб'юзерам.
вона каже: мені тепер байдуже на цю людину.
я киваю головою і як завжди її розумію.
кожного разу коли я з нею поряд, її аура перефарбовує простір у темно-синій колір, додає експозиції. вона стоїть у своєму светрі на тротуарі, я підходжу і вона знову починає говорити: капає м’ятними краплями мені на шкіру, голос дитини, мінорна тональність якого викликає співчуття і поклоніння.
- ти хочеш їсти? - питаю я.
- так, - каже вона.
- ходімо.
і ми йдемо в бар. дівчинка-лесбійка заходить зі мною в бар, її рухи спокійні, чемні. вона обережно торкається предметів своїми руками. грудна клітина ледь підіймається в такт її диханню. в її поведінці легкість, вона рухається наче виросла десь не тут, наче каток соціальних стигм проїхав повз неї, і тепер вона не знає, що таке страх і тривога, вона просто парує, а не живе. неслухняне пасмо волосся, вона його завжди поправляє рукою.
вона каже: позавчора я, все-таки, з нею бачилась.
і я думаю: так, я тебе розумію.
потім я годую її, цю дівчинку, цю маленьку дівчинку, свою сестричку. я купую їй їжу і кажу: поїж, ти голодна. я дивлюсь, як вона їсть, а сам думаю: маленька дівчинка, блондинка, стільки ніжності в твоїх руках, ти навіть не знаєш, як тобі не пощастило, що ти цього не знаєш.
я кажу: ти схожа на мою першу любов.
вона дивиться на мене, потім червоніє. і я довго розказую їй про свою першу любов. я п’яний і говіркий. але по запаху її поту я відчуваю, що вона мене не розуміє. по рум’янцю на її щоках, по кольору сірих очей я розумію, що для неї перша любов - це не ніжність в руках, не мінорна тональність голосу, це — гострі слова, це укуси до крові.
мовчання. після мовчання вона каже: знаєш, я ще нікого так не хотіла, як її.
ця маленька безгрішна дівчинка ділиться зі мною, зізнається мені, що згрішила. неслухняне пасмо волосся, вона його завжди поправляє рукою.
це — наша з Настею колаба, яка вийшла дуже продуктивною і перевершила всі очікування. дуже радий співпраці з цією талановитою жінкою.
підписуйтесь на настін канал cimetière, там вона небанально розповідає про українську фешн-індустрію, арт, музику і все що надихає наші серця.
я, до речі, думав написати тобі у вересні
перестрибую з крайнощів на крайнощі, як по каменях у річці, перемикаюсь з однієї думки на іншу, думаю про поезію, пишу прозу, читаю відомих поетів, не хочу знати невідомих.
дорога в офіс була спонтанною, бо я проспав. прокинувся і одразу почав одягатись. усіх теплих светрів я позбувся навесні, вважаючи їх за непотріб. тому довелось одягати на себе все, що було під рукою - водолазки, гольфи і сорочки.
на вулиці було холодно як на початку грудня, хоч зараз тільки початок жовтня. мужик з сусіднього будинку вже п’яний зранку, від нього несло перегаром за кілька метрів, він ледь переставляв ноги, але обличчя його було притомне - ніщо не видавало його залежності, ніщо не вказувало на те, що плоть його вже заплямована спиртом, а шлунок далі кровоточить. хіба що пом’ята, майже червона шкіра.
я спустився в метро. зайшов у вагон і опинився поряд з рудоволосою жінкою у чорному пальто і ботфортах. вона писала комусь повідомлення, довго його редагувала, вагалась, не могла прийняти остаточне рішення. вочевидь, це був важливий меседж, від якого залежали її подальші плани, кар’єрний ріст. або ж вона просто не знала, як більш коректно послати людину.
"Доброго ранку, Анастасія! Чи подумали ви на рахунок пропозиції щодо співпраці з нашим проєктом?" — пише їй Євген.
вона відповідає Євгену:
"Доброго ранку, Євгене! Дякую, що нагадали!
На жаль через особисті обставини наразі не можу відповісти вам про остаточне рішення..."
вона стирає про особисті обставини і пише далі:
"На жаль зараз маю багато завдань по основній роботі, тож не мала можливості подумати над вашою пропозицією..."
стирає про роботу і пише:
"На жаль зараз маю проблеми зі здоров’ям, тож поки не можу остаточно відповісти щодо вашої пропозиції. Як тільки одужаю і почуватимусь краще, обов’язково дам вам знати..."
стоїть, вагається, постукує рожевим манікюром по корпусу телефона. її руде волосся довгими пасмами спадає на її чорне-чорне пальто. на ньому не видно жодної ворсинки, жодної крихти, жодного зайвого фрагменту. вона вся така доглянута і розчісана. тільки вагається, не знає, що чекає в кар’єрі.
вона так і не наважується відправити це повідомлення, ховає смартфон в кишеню і виходить на станції “Звіринецька”. вона йде по мармуровій платформі, а я звертаю увагу на її красиві тонкі ноги, ботфорти звабливо огинають їх, вона робить кроки зухвало. вона вже прийняла рішення, вона знає, що відповісти Євгену. тільки вдасть, що подумає.
я виходжу на своїй станції і довго йду до офісу, йду по сонячній стороні вулиці, сонце сліпить в очі, але не гріє. сонце сьогодні холодне, як поручні у вагоні метро.
старі радянські будиночки вишикувались в ряд, чекають опалювального сезону. попід ними стоять машини, відкриваються кондитерські, аптеки і пивні магазини. в одному з дворів я бачу старий мерседес кавового кольору. хто він, власник цього мерседесу? чи пам’ятає він бензинову епоху з розміреним темпом життя, стаціонарними телефонами, програвачами, плакатами на стінах, чорно-білим ефіром і меланхолійною акустикою?
він біг тротуаром, потім проїжджою частиною, машини сигналили йому, а водії кричали услід, він задихався від запаху міста, а місто намагалось накрити його собою, захлопнути і проковтнути: люди розвертались і починали бігти за ним, машини розвертались і починали їхати за ними, велосипеди, арки вікон і дерев перетворювались на анімації, відокремлювались від простору і бігли за ним. він був центром калейдоскопу, довкола якого снує урбаністичний карнавал божевілля. запустився механізм паніки, серце розривало грудну клітину. страх змушував його бігти ще швидше.
він добіг до вокзалу, перестрибнув через паркан. впав, мало не зламав собі ногу, розбив лікоть, забруднив сорочку. на вокзалі на якусь мить він розгубився, ловлячи на собі підозрілі й мокрі погляди людей. проштовхався крізь натовп і вибіг на платформу. там стояли дивні люди з сумками - вся ця дрібна наволоч і потвора, що збирається щоночі на вокзалі, вони снували взад-вперед, хрипіли своїм пропитим голосом і скоса поглядали на нього.
різко стрибнув на колії, хрускіт щебеню під туфлями знову нагадав про школу і дешеві обіди. він почав бігти на схід.
він гнався, не оглядаючись. кілька разів падав, чіпляючись о шпали і збивав собі коліна, порвав штани й черевики, поранив пальці на руках. вже давно стемніло, він вибіг за межі міста, минув передмістя - паркани промислових споруд, що мовчазними монстрами помирали в нічній тиші, підказували, що почалась периферія, простір тут мав іншу моторику й забарвлення.
бігти ставало дедалі важче. він не знав, скільки вже біжить так — дві години, три, п'ять? дихалка починала зраджувати, врешті йому стало так хуйово, що він зігнувся, проблювався і впав на залізничну колію, знеможений. він лежав посеред шляхів південно-західної залізниці і не підіймався.
на ньому - його біла сорочка, заляпана кров’ю і блювотою, брюки і черевики. він лежить на рельсах і важко дихає. легені рвуться назовні, серце б’є кулаками в грудину.
побачив, як на коліях починає промальовуватись смужка світла, неначе хтось розпорошує золото. вона стає дедалі яскравішою, світла більшає і більшає, воно заливає собою все навколо. пронизливий гудок, який оглушив його і налякав. він встиг перевернутись в останню секунду і впав у канаву. поруч, за кілька метрів від нього, ржавими залізничними коліями мчав пасажирський поїзд. у вікнах вагонів, які мерехтіли у сутінках як кадри старого чорно-білого кіно, він бачив очі, які переслідувала його. смерть проїжджала повз.
впавши у мокру траву лицем, він завмер і лежав кілька хвилин не рухаючись. від холоду його почало трясти. сльози самі текли по щоках і скапували на заляпану брудом і кров‘ю траву. в цю мить він чомусь пригадав сцену з “титаніка”, коли джек заснув і відпустив руку роуз. він подумав - якщо я зараз засну, то помру як джек. потону в океані своєї жалюгідності і вразливості, в середовищі безмовності. витер обличчя брудними руками і став на ноги.
весь мокрий, брудний, заляпаний кровʼю і болотом, з явними ознаками овердозу, він стояв серед лісостепу і спостерігав, як починає сходити сонце - тонкий срібний шрам з'являвся там, далеко на горизонті. молочного кольору світло поступово заливало луки, крони дерев і гречані поля.
він стоїть, відчуває на собі обгортку вітру, його обличчя - як обличчя дитини, яку щойно заспокоїли, з потоками сліз на щоках, з мазками крові на підборідді. як це буває у такі миті, коли дитина заспокоюється після якогось потрясіння, вона починає шукати собі якесь заняття, визначає, що їй далі робити, за що взятись. так і він - стоїть, оглядається по сторонах, як флюгер, шукає напрям руху, обмацує себе, вивертає кишені, витирає кров з підборіддя.
дивиться назад - там залізничні мости, руїни індастріалу, місто з його наркотичним угаром і житловими комплексами бізнес-класу, дивиться вперед - там ангари з зерном, лісосмуги і травертинові храми. він наважується на перший крок і в цю мить відчуває, як зголоднів.
+++
прокинувся посеред ночі - священна тиша. темна, німа і пуста. не заповнена нічим тиша, яка сама в собі вже ідеальна.
не хочеться її порушувати, не хочеться видавати якісь звуки, які поламають цю тишу і зроблять її незграбною. лежу і думаю, вдивляюсь в цю тишу, перебираю думки, перебираю незримі фотони. коли все мовчить - воно ж все одно говорить, про щось каже. говорить інколи більше, аніж якісь звуки, музика, шум машин чи гавкіт собак. така тиша відкриває портал у безодню нашої памʼяті - тільки просунь руку і діставай звідти усе, що було, усе що втратив і не знайшов одного разу, коли дуже сильно шукав.
як ми можемо хотіти говорити після такого? як взагалі після цього може наступати ранок і порушувати таку священну тишу? як цю німоту пробиває потім сонячне проміння, як тут можуть звучати подихи і шурхіт ковдри?
невміло проковтнувши слину я прислухаюсь далі. коли довго слухати, можна почути як у цю тишу вгвинчується інша тиша - така, якою висловлюють всеприйняття і всепрощення, з якою приймають смерть і радіють народженню. вона наче запах розпеченого калію, наче шелест водоростей на дні океану. прислухаюсь, фокусуюсь, заінтригований і спітнілий. тиша диктує відповіді на питання, поставленні перед богом в дитинстві. бери і записуй.
раптом вмикається холодильник на кухні і розриває своїм тривким гулом цю священну тишу, розбиває на осколки, які розсипаються по підлозі, у закутки і шпарини, вкриті будівельним лаком. збирай їх потім, ці осколки, склеюй - не збереш і не склеїш. кладу голову під подушку, щоб вранці знову, як і в попередні дні, заговорити своїм тихим голосом.
Еритрея
Це була квартира у старому будинку, центр міста. Я прожив тут рівно 3 роки. Всі спогади з того простору нагадують артхаузне кіно 80-х. Такою була моя реальність. Брунатний колір штор підфарбовував її, цю реальність, романтичним відтінком, заколисував перед смертю щоночі. Щоночі я в цій квартирі помирав і вранці знову народжувався, скинувши ковдру, сідав на матрац і дивився на стіни, розглядав візерунки, які залишились там ще від далекого совкового ремонту.
Високі стелі, обдерті шпалери у холі, кухня, тісна ванна, туалет, приглушене світло — це була мікросцена для пошуку своєї питомої ваги, для відгадування сканвордів власного серця, для відхаркування минулого в унітаз з тріснутою емаллю.
Зародок письма заклався тут, в цих стінах, у паралелепіпеді цього ще царського планування. Тут зі мною сталась моя Еритрея. Падуги під стелями нагадували мені гірськолижні курорти, і я коли дивився на них, то завжди обіцяв собі колись побувати взимку в Карпатах.
Тамара Миколаївна, власниця квартири, завжди приїжджала за готівкою. Вона їхала аж з Оболоні, щоразу приходила задихана, не роззувалась, заходила на кухню і починала рахувати комуналку. Піт виступав на її обличчі, коли вона рахувала, боялась збитись, потім все ще раз перераховувала. Коли вона забирала гроші, то клала їх глибоко в сумочку, на саме дно. Вона мимоволі поглядала на стелі і казала:
— Подкрасить би іх.
Зачинивши за нею двері, я повертався назад у своє сповільнене муві, пив чай зі стевією, готував пасту, їв солоні крекери і пив червоне вино із супермаркету.
Влітку у квартирі було страшенно жарко — плавились стіни, плавилось повітря і моя шкіра. Я сидів в одних трусах за ноутом, крізь відчинене вікно в кімнату залітали сигнали машин, пилюка, дим і парфуми жінок.
Взимку — навпаки, тут було дуже холодно. Батарея ледь тепла, обігрівач не допомагає.
Я ходив у вʼязаних шкарпетках, робив собі щоразу чай, рухався, пересувався з одного кутка в інший, а потім сон ламав мені хребет і я лягав спати на матраці, видихаючи ледь помітний пар з ніздрів.
Машини вночі були невагомі, вогні міста — ритуальні, світло неба — затамоване. Море країни замерзало, дороги припадали снігом і сіллю.
Вранці я знов прокидався і дивився на стіни, на стелю, на падуги. Карпати знову крутились в думках. Так я туди й не зʼїздив.
+++
після зйомки С. викликав таксі до автовокзалу, ми сіли і поїхали. коли прибули - у місті вже стояла страшенна спека, а ще якихось півгодини тому дощ лив як з відра. ми довго бродили автовокзалом, шукали потрібну платформу. С., фотограф з Маріуполя, не супер близька мені людина, тобто я його знаю, але ми з ним не те, щоб спілкуємось, просто - колеги. ми сіли на вулиці поруч - чекали автобуса і перемовлялись про шось буденне.
я відчував, що не хочу їхати з міста зараз, я думав ще залишитись на якийсь час, і в мене в голові вже будувався план, а що тут робити.
в цей момент до нас підійшла дівчинка років 10 і попросила гроші, вона виглядала нормально, звичайна українська дівчинка, ще й охайна, але просить гроші - мене це здивувало. ми нічого їй не дали і вона пішла далі.
я вирішив все ж залишитись в Дрогобичі ще на кілька годин. я попрощався з С., подякував йому і пішов у місто. першим ділом я зайшов у супермаркет, щоб купити вологі серветки - бо дуже забруднив кросівки під час зйомки. я зайшов і знову побачив ту дівчинку, що кілька хвилин тому просила гроші. вона стояла з пачкою мівіни і сказала: купіть щось поїсти. я спитав - що? вона каже - не знаю, щось купіть, щоб мама приготувала. далі був такий діалог:
— так що тобі купити?
— ну не знаю, купіть яєць
— добре, йди бери
— ось там, підіть і купіть
— так піди візьми і я куплю
*йдемо до яєць*
— бери, які ти хочеш
— ось ці
— то бери
*бере яйця*
— а що сталось? в тебе все добре?
— так, все добре.
— а чому ти просиш купити поїсти?
— бо я циганка.
— серйозно ?
— так.
— ти не циганка.
— циганка, тільки очі голубі.
— та ні, не гони
— циганка, просто в мене тато українець, а мама циганка.
— а.
вона взяла яйця і ми підійшли на касу. я взяв з полиці ще пачку крекерів, подивився на неї і поглядом спитав - брати? вона кивнула. я заплатив за яйця і крекери і ми вийшлиз магазину.
коли ми виходили я легенько торкнувся її спини і відчув таку, знаєш, ніжність і таку прихильність до цієї дитини, наче вона моя рідна, моя маленька сестричка чи племінниця. в мене з нею був конект і це було відчутно і мені цей конект сподобався. ми з нею гворили, як друзі, я б хотів ще провести з нею час - поговорити, розпитати її про щось, може навіть щось їй розказати. мені здається, їй було цікаво зі мною теж.
у ній було життя, вона не була зомбі, як більшість ромів-жебраків, які стягують в своє лігво усі продукти міста, усі шкарпетки і пачки з сіллю. вона була людина вільна, з гідністю, просто зараз вона вимушена грати цю соціальну роль.
вона пішла з тими яйцями і крекерами геть, а я вийшов і зупинився. я охуїв від спеки, яка накрила Дрогобич, я почав вагатись, чи варто залишатись, чи може все ж краще повернутись у зараз у Львів? я намагався раціонально зважити - чи краще цю спеку провести в скотовозці в дорозі чи прогулюватись спекою містом?
я стояв, думав-думав і все ж вирішив залишитись - глянув на карту і пішов у напрямку центру. я йшов-йшов, буквально за хвилину побачив на лавці таку картину: ця дівчинка, напів-українка і напів-циганка - вона сиділа і їла мівіну, яка була залита окропом у звичайній банці. моє серце мало не розірвалось. мені стало так шкода її, цю маленьку дівчинку, цю вільну людину з блакитними очима, що аж защеміло внизу живота.
вона побачила мене теж і подивилась на мене. в очах її був сором. вона їла мівіну ложкою, і коли поглянула на мене, наче сказала: ”так, таке у мене життя, Саш, зараз я циганка, зараз я тут, в Дрогобичі, і нічого не можу з цим зробити. дякую за яйця і крекери!”
+ + +
ти поїхала і залишила після себе червоний перець, салат і сліди крові на сірій, давно не праній постелі. післясмак поцілунків з тобою - приємний, але не гіркий. як звичайний, зварений за класичним рецептом фільтр.
я згадую тебе врівноважено, без стогонів душі, без інфантильного надриву, нормально, спокійно собі згадую якісь моменти, не тому що вони самі нагадують про себе, а тому що хочеться. тобто це не біль. бо тільки біль може нагадувати сам про себе.
як тільки я відпустив тебе, я прийшов додому, поснідав і пішов в душ. я відчував себе піднесено, енергійно. вперше в житті, мабуть, я мав ніч з жінкою, після якої на ранок я не думав про це як про ніч з жінкою, а думав, о, це була дивна дівчина, якої взагалі не знаю, до кінця не можу зрозуміти, але вона була тут, вона пахла тут, ось тут вона сиділа, а ось тут (думаю про ліжко) спала і залишили зліпок своєї аури, відрізки волосся і кров з матки.
тоді ввечері, коли ти в мене залишилась, я не знав як втішати тебе, який формат проведення часу обрати, пропонувати пиво чи вино, і просто, інтуїтивно взяв і повів тебе своїм типовим маршрутом, який я вже проторував в цій буденності й він тепер для мене звичний. ми йшли, а я неодноразово думав - чи сприймає вона цей шлях так, як я сприйняв його вперше? чи їй байдуже? чи побачила вона ті осколки реальності, які зачепили мене, чи просто пройшлась як територією, що має планувальні характеристики?
ми повернулись додому і я наважився на ту розмову з тобою, взяв стілець і сів навпроти тебе. у нас був сеанс романтичної дихотомії - ти по один бік, у своїй оболонці, я по інший - у своєму знесилені.
мабуть, це було великим одкровенням для мене, великим відкриттям. ти була проста як твої жарти і сумлінна як твоя спина. я не відчував жодної небезпеки на тонкому рівні, жодних підводних каменів. ця розмова дорівнювала для мене такій простій, але новій істині, ця розмова наче мені сказала: чувак, не всі жінки божевільні, як у твоїй родині, не всі хочуть залізти в твою душу і закласти там каміння провини, і зрештою не всім ти потрібен у тому вигляді, як ти сам собі уявив, що ти можеш бути потрібен, як ти сконструював у своєму тімʼї.
наче легкий напас - такою була ця розмова. вона безперечно закарбувалась в моїй памʼяті.
потім вранці ми сиділи на краєчку матраца і цілувались як діти. наступного ранку я одягав там шкарпетки і згадував цей епізод з таким трепетом, з такою ностальгією як згадують шкільні роки.
легко писати про кров, коли ти її бачив. набагато важче писати про спазми передсердя, які спонукають нас їхати кудись, боятись чогось, думати про когось.
D.
фанатик літератури D. приїхав до Києва і розчарувався — розчарувався у жінках, розчарувався у місті, розчарувався у кофеїні та друзях.
D. з дитинства має розпечене почуття любові у центрі грудей, і ні в кого більше він не зустрічав схожої впадини у грудях, ніхто не мав там схожої температури. він принюхується до людей, до їхніх звичок і слів, і одразу бачить цю тотальну невідповідність. суки, ніхто так не кохає як він, ніхто не літає так високо, ніхто не вміє так тонко проникати в буденність як він. люди — сцикливі істоти.
розчарування за розчаруванням, день за днем на сонці плавилось місто і плавилась любов D до людей. зрештою червнева спека розплавила її нахуй і ця любов розтеклась по його тілу, затікши йому в найінтимніші місця.
я вперше побачив D. у неділю. це був сольний концерт його знайомої, яка співала банальні пісні про гірський туризм і клала вірші жадана на музику. клала хуйово, будемо відверті. він мене покликав і я підійшов до нього. це була наша перша зустріч. до цього — ми ніколи не бачились наживо, хоча відчувалось зовсім інакше.
я сказав привіт і тут він вперше до мене заговорив. коли я почув його голос, мені все стало ясно. D. — ісус від літератури, приречений, він сам знав, на що йшов, він обрав шлях смерті в літературі, але не смерті в житті. в нього був такий голос — він йшов з глибини його худого черева, він говорив повільно, розтягував приголосні, він говорив як батько, який більше ніколи не побачить свого сина і каже йому останні слова.
потім ми пішли в бар. у барі ми, як це заведено, пили. від D. пахло дніпровським морем і невдоволенням. він казав: я не розумію, чому люди не розуміють один одного. коли буде так, щоб люди тебе зрозуміли з першого разу? щоб ти попросив принести мюнхенські ковбаски і тобі принесли мюнхенські ковбаски, а не ось цю хуйню.
пиво було клеєм, яким ми намагались зклеїти нашу розмову, але щось не клеїлось. я говорив забагато, гублячись в інфоприводах, шукаючи виправдання власним невдачам. мені це не подобалось. він говорив мало, бо все було сказано на його обличчі — він розчарувався і в мені. я для нього теж один з «них», з мертвих.
у Дніпрі D. чекає його хворий батько. у них напружені стосунки. розчарування у батькові стало першим великим розчаруванням D. на його шляху розчарувань. він каже: розумієш, мама виходила його, врятувала, щоб він не став овочем, а він лише раз у житті назвав її лагідно і ніжно — перед її смертю.
у цій ситуації, можливо, було б доречно обійняти його і сказати: брате, я з тобою, я поруч, я тебе розумію. натомість я промовчав і навмисне придушив свою емпатію. це розчарування в квадраті, подумав фанатик літератури D. і повільно почав підійматись з-за столу. я пішов за ним.
ми йшли і я спостерігав. D. був такий худий, він був схожий на велику комаху, на тілі якої ледь похитувалась голова людини. його велика важка від літератури голова несла в собі все шаленство романтизму, гордість нації, відразу до гедонізму і ненависть до позерства. ми обійшли усі принишклі квартали Подолу і підійшли до Валів. коли ми наблизились до світлофору, D. повільно, як він звик, почав переходити дорогу на червоний. на червоний, авжеж на червоний, бо в зеленому він розчарувався теж.
ми ще не знаємо, як буде далі. ми не знаємо, хто з нас напише текст десятиліття. я буду ходити звіринцем у пошуках свободи, D. буде далі лежати у хостелі, загорнувшись у ковдру як шаурма, потім розчаровано вставати з ліжка і шукати у місті сніданок, який готують якщо не з любов‘ю, то хоча б з дотриманням сан епідем вимог.
D. чекає. чекає на сигнал від свого міста — чекає, коли Дніпро покличе його, коли його гукнуть індустріальні кластери і крани для видобутку піску, щоб він повертався і знову вмирав там для літератури. втім, можливо, D. не стане цього разу прислухатись до голосу свого міста і залишиться тут, розчарувавшись нарешті і в літературі.
трикутник серпінського
вона закривала на ніч штори і кімната перетворювалась на океанаріум нашої німоти. коли вранці вона прокидалась, то просто виходила. а я лежав у темній кімнаті аж до обіду, як ембріон, впавши у якесь сомнамбулічне занурення.
вона ходила обережно квартирою і говорила пошепки, снідала на кухні, дивилась у вікно, писала в щоденник. не чіпала мене, доки я не прокинусь.
коли прокидався я, на вулиці було майже темно. я одягав завеликі джинси, вмивався, чистив зуби і виходив назовні. я бродив так містом до вечора — з рюкзаком на спині, в якому носив ноут, крем для рук і тверді парфуми. я їв у дешевих кафе, сидів в кав’ярнях, грівся, думав про повернення додому — до дому, якого у мене нема.
центр міста став точкою перетину страхів і апломбів моєї безпорадности.
в кав’ярнях одна і та ж сама міміка на лицях людей, одні і ті ж самі розмови. в кафе — одні і ті ж страви, в яких один і той же несмак.
вулиці наприкінці листопада потонули у передчасній суворості зими і темноті. темноту розрізали фари червоних машин і ліхтарики самотніх наляканих галичан.
місто питало мене на повному серйозі — ти готовий перейти на новий рівень? готовий з усім цим розпрощатись? я на повному серйозі його ігнорував.
ввечері я купував вино і приходив до неї знов. і так повторювалось по кругу три дні: глибокий 12-годинний сон, рванина міста, вечір, вино, штори.
ввечері я бачив втому у її очах, на шкірі і навіть на меблях у її кімнаті. вона сутуло сідала на диван і починала розмову. я відкрив вино і наливав його у стакани. вино біле сухе, з хуйовим фруктовим присмаком — неначе туди зцідили лимон і кинули кубик сухого спирту. вино нагрівало наші стравоходи, ми його пили як діти — зі стаканів, розставивши широко пальці.
у приглушеному світлі кімнати я сидів у своїх завеликих джинсах, підібгавши під себе ноги, і бачив тінь, яку відкидала моя голова на стіну. моя голова була велетенською, моторошною. поряд на стіні була тінь від її голови. вона теж була макроголовою. два чорних великих провалля на стіні — наші точки проникнення у космос, наші з нею корзини безнадії, в які ми перекладали один одному трохи сум’яття, відвертості та любові.
ми програвали різні рольові моделі, але яку б модель ми не обрали, я знав — вона завжди буде мене слухати. вона вміє мене слухати, вона взагалі єдина, хто так чув мене коли-небудь. тому — як би вона мені не робила боляче, як би мене не дратувало її неслухняне волосся і музичний смак, я не можу її втратити, я просто не маю права.
— мені здається, зараз тебе чекає складний період. складний, але цікавий.
— мені здається, таке чекає зараз усіх, сказав я сухо. а самому стало страшно як дитині.
я підніс стакан з вином до губ і моя тінь зробила те ж саме. вона опустила стакан на підлогу і її тінь зробила те ж саме. ми тримали дистанцію — бо були занадто близькими, щоб її порушувати.
ми допивали пляшку вина і наші останні розмови тягнулись як слина. вона повільно дожовувала сир і чіабату. я відчував як сп’янів, вона йшла в туалет. я чув як змивається вода в унітазі, як вона купається і торкається свого тіла. тоді вона підходила до вікна, закривала на ніч штори, вимикала світло і ми лягали спати — по різних ліжках, щось шепочучи і посміхаючись у темряву.
я засинав і чув як котел ганяє гарчу воду по трубах — чи доречно порівняти це з тим, як серце переганяє кров по венах, питав подумки у себе.
фо бо
жінка у водолазці з принтом зебри тиха і спокійна, поряд з нею лежить її біла шкіряна сумочка і пакет з продуктами та одягом.
вона дивиться всю дорогу у вікно і хреститься щоразу як ми проїжджаємо повз храм чи церкву. вона перехрестилась за дорогу десятки разів, але мені це говорить не так про набожність цієї жінки, як про заможність релігійних громад галичини.
на руках у неї кілька перснів, скромних, таких, наче подарованих у спадок прабабцею. у вухах - сережки зі смарагдом. яскрава зелень цього смарагду контрастувала з її втомою, з її в‘ялими нефарбованими губами.
вона їхала і всю дорогу нашіптувала собі під ніс якусь молитву. або ж вона просто розмовляла із собою про щось, про те, що бачила сьогодні у місті, вела із собою діалог на примирення, бо ворогом для себе стала вранці, коли сходило сонце.
коли сонце сідає, коли тіні стають довшими, вона втрачає цей запал до з’ясування стосунків з собою, і заздалегідь починає цю делікатну розмову, знаходить аргументи і питає себе обережно: а в чому я власне була не права?
час від часу вона діставала з сумочки якісь чеки, перечитувала їх, наводила порядок в гаманці, у маленьких файликах вона тримала якісь записки, папірці, хустинки і гудзики.
цей крам супроводжував її дорогою до міста, де народився її син і померла мати. і вона в тому місті розчарувалась давно, вона те місто забула вже тричі, але все одно повертається до нього, згадує про нього завжди, коли потрапляє поза його межі, інтуїтивно, як собака, сама не знає як, знаходить до того міста дорогу.
орієнтирами стають хрести на храмах, кількість яких вона підрахувати ніяк не може, завжди збивається на чотирнадцятому, а тоді, десь у цей момент, помічає з-за горизонту знайомі будинки та обриси вулиць. жінка хреститься знову і смаргдики в її сережках виблискують на сонці.
персні, сережки, обручка та годинник - це її коштовності. чорні брюки - це її спосіб розчинятись у повсякденності. водолазка у зебру - це її вміння виділятись і привертати до себе увагу. чорними очима вона вихоплює з-поза вікна індустріальні пейзажі і перфорує їх на стрічці своєї пам‘яті.
вона знову порпається у сумочці, дістає сонцезахисні окуляри і одягає їх, відкинувши голову ледь назад. вона скинула взуття і простягнула втомлені ноги.
я дивлюсь крізь темні окуляри в її очі і бачу, як зіниці бігають туди-сюди, вистежуючи у ландшафтах галичини церковні дзвони.
розслаблена і сонна, вона час від часу закриває повіки, дозволяє собі танути на сонці, як шоколад.
вона засинає в електричці, схиливши голову на бік і скрививши дивно губи. їй сниться, що вона у своєму рідному місті, заходить в єдиний китайський ресторан, запах дешевих суші і соєвого соусу, пурпорове тьмяне світло, столик на двох, офіціант підходить і каже:
- ваші сережки личать до вашого настрою. що пані замовлятиме ?
- фо бо, - відповідає вона.